Наталя Бандюк, студентка ІІ курсу факультету української філології РДТУ (спеціальність - українська мова та література, іноземна мова)
Захоплююся літературою з дитинства. З 7-го по 11-ий клас - призер міських та обласних олімпіад з української мови та літератури. У 2000 р. ІІ місце на 4-му етапі Всеукраїнської олімпіади у м. Вінниця. Мої поезії були надруковані у газеті "Сім днів".
Кожна людина без винятку вірить у мрію. Так, я впевнена, що ніхто не зможе мені заперечити, принаймі, в душі. Бо вірити у мрію, любов, щастя, майбутнє. Долю - це і є жити. ІІ все наше життя - це пошук. Пошук істинного, вічного, ідеального. Ми шукаємо ці риси у кожному новому дні. Отже, навіть не усвідомлюючи цього, відкриваємо для себе світ - обличчя світу. Спостерігаємо і творимо його самі ж. Ми живемо у світі, співтворцями якого є. Поезія, і взагалі мистецтво - це світотворення. Це вихід за межі часопростору, політ да Вічної Свободи і Любові. А ще інколи поезія - це порятунок, часом - щирий друг, якому серце беззастережно розповідає свої таємниці. Деколи - це ніжність, щастя, віра і любов, а іншим разом - злива з блискавицями і громом…
Коли я почала писати? Коли вперше спробувала відчути і зрозуміти цей світ.
SENSUS (SECUNDUM ARTEM)
ПОЧУТТЯ (ЗА ВСІМА ПРАВИЛАМИ МИСТЕЦТВА)
Я пам'ятаю. Сцена. Манекен.
Твоїх очей безмежний океан.
Серед усіх можливих в світі сцен
Ти вибрав цей безжалісний обман.
Театр життя зазнав багато змін,
Та кров життя завжди тече до серця з вени.
Прадавній світ…Ні, не змінився він.
Навік зберіг цю вічну мізансцену.
Любов - це гра. На сцені. З-за куліс
Летить до нас і палить наші душі.
Ми - люди . Ми не любимо завіс.
І цього вже нікому не порушить.
Під публіки захопленої гул
Куліси - геть! Відкрито вічну браму.
І сколихає не сердечний мул
Комедія, трагедія і драма.
Це все - любов. Любов, любов, любов!
І кожну мить прем'єра сцени:
Горять вогні. Аплодисменти. Знов
В коханні оживають манекени.
Я хочу вірити, що це самообман.
Чи правда?.. Це спитай, мабуть, у себе.
Чи для ефекту пущений тусан?
Це - роль. Та чи вона для тебе?
Під впливом психологічного есе Джеймса Джойса "Джакомо", написаного у "потоці свідомості".
ВІТЕР
Вітер.
Хмара темо-синьою чорнильною плямою впала на чистий аркуш неба.
Проймає холодом.
Клацнув ключ у замку. Відчинено двері. У світ?..
Шепіт. Закипає вода. Чому ?.. Не просто так. Завжди є причина і мета.
Тепла мелодія, м'який килимок, приємний аромат свіжозвареної
Кави. Сонячність, Відпочинок. Шоколадне печиво. Яке я так люблю !
Це буває далеко не щодня… Що це - причина чи жаль ?
Ще залишилось блакитнооке небо. Клаптик. За вікном.
Що потім ? Минуле, сучасне, майбутнє. Біжить, женеться, втікає!
Не наздогнати!!! Не наздогнати… Що далі? Життя між учора і завтра.
Так чи ні?
Вітер.
Пригадую сон. Так, мені таки снився сон цієї ночі. Що там?
Не пам'ятаю. Швидше не розумію.
Щось жовтогаряче, палаюче на столі.
?
Чорнобривці. Вони були потрібні для досліду.
Жорстоко.
Не хочу дивитися у вікно.
Там вітер.
Щось пролетіло повз мене. Мабуть, … думка. Навіщо, вітре?
Очі повільно тонуть у картині, що на стіні. Вечір (чи й ніч), затока, скелі, парус. Самотнє дерево. Тмяність. Чи вмію я плавати ?.. Очі повільно тонуть у цьому знайомому клаптикові світу. Знайомому? Тьмяність. Самотнє дерево. Парус, скелі, затока, вечір (чи й ніч)…
Дощ.
ЛИСТ
А я тебе, мій Смутку, розлюбила…
Не вистачило простору і часу.
І все ж занадто пізно зрозуміла,
Що ти мій сум, без маски, без прикраси.
Мій ніжний Смутку, я тебе любила!
Повір душі зруйнованій на слові:
Себе у цій любові загубила.
Так, втратила себе у цій любові…
Мені здавалося, що радість ти даруєш.
Щось мріялось чи марилось, ввижалось.
Ти ж Смутку, серце по частиночках руйнуєш…
Зі мною щастя, відвернувшись, попрощалось.
Я зізнаюсь тобі і гірко плачу.
Не знаю, як, для чого далі жити.
Я йду кудись, але куди - не бачу.
Але за все приходить час платити.
У цьому, Смутку мій, моя провина.
Не треба плутати ілюзію й реальність.
Твоя душа - довірлива дитина,
А світ цей наш ніяк не ідеальність.
Пробач мені, мій Смутку, всі надії.
Розбилися, немов гірський кришталь.
Нам не зібрати вже осколків мрії…
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ…
Навік твоя Печаль
СОЛОДКА ЕЛЕГІЯ
Я впізнала своє кохання,
Що ступало під руку з осінню
По хиткому містку прощання
Й усміхалося щирою просинню.
Зашарілою намистинкою
Моє щастя у сонці купалося,
Ледь помітною павутинкою
До тендітного серця торкалося.
Я чомусь полюбила зливи:
Прохолодно-чистою свіжістю
Парасольки біжать щасливі,
Опираючись вітру з ніжністю.
А лелеки пливли пілігримами,
Обіцяли колись повернутися,
Час піщаними сипав хвилинами,
Що ніколи не зможуть забутися.
Я пізнала тривогу чекання…
Я тужу за щасливою осінню,
Яка поруч з моїм коханням
Усміхається щирою просинню.
* * *
Твоя душа - одвічний зал чекання,
Падінь і злетів вихровічна круговерть.
В очах твоїх - нестримане кохання,
І чаша серця ним налита вщерть.
Хоч біль і смуток - зазвичай, вечірні гості.
Душа твоя - творець майбутніх слів.
І не впаде сльозина докору і злості,
Коли зникає сонце у хмаринах снів…
