Ще однією обдарованою рівненською поетесою є Юлія Костюкевич. Вона народилася 9 травня 1988 року на Рівненщині. Учениця ЗОШ № 1 м. Рівне. З дитинства захоплюється літературою, особливо поезією. Рано почала писати власні вірші. Більше п’яти років займається у літературному об’єднанні «Поетарх», що діє при міському Палаці дітей і молоді під керівництвом талановитого педагога і поетеси Т. І. Горбукової.
Юлія – лауреат Всеукраїнських конкурсів творчої молоді «Повір у себе» з 1999 по 2001 роки, дипломант Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов» (2005), учасник Всеукраїнської наради молодих письменників у Коктебелі (Крим, 2006 р.), з травня 2006 р. – член Рівненської обласної спілки письменників України. Неодноразово друкувалась у місцевій пресі. Автор трьох збірок: «Початок віршів», «А давай поговорим про вічне» та дитячої «На подвір’ї, у бабусі».
Ось кращі вірші поетеси.
***
Через п’ять тисяч літ ми зустрінемось
На майдані засніжено-білому,
Як колись, по-братерськи обнімемось,
Пригадаємо все, що забули ми.
Ми зустрінемося, і по-іншому
Через п’ять тисяч літ ми повторимо
Всі слова, що не сталися віршами,
Через те, що були вони гордими.
Через п’ять тисяч літ… Як же довго це!
Через п’ять тисяч літ чи впізнаємо
Ми себе у минулого дзеркальці –
Все залежить від нас. Ми це знаємо.
Через п’ять тисяч літ ми зустрінемось
На майдані засніжено-білому…
***
Ти запалюєш свічку байдужості,
Незнайомець у чорнім пальто.
Ти для людства – утілення мужності,
А для мене ти поки ніхто.
Твої очі зоріють безмежністю,
А волосся – замислена ніч.
Ти ідеш по світах з обережністю,
Що коштує байдужості свіч.
Але гра твоя ще не закінчена.
Таємниче всміхаєшся в ніч.
Я зустрілась віч-на-віч із відчаєм –
Де ти є серед сотень облич?
Але відчаєм свічку байдужості
Не погасиш, хоч як не гаси.
Крізь стіну гіркоти й не окупності
Тихо скапують інші часи,
Коли світ, не поділений націло
Між деревами і між людьми,
Враз зрадіє і матиме рацію,
Бо у ньому зустрінемось ми.
***
Розкидала думки свої по небу,
У м’яч зліпила риму, і зіркам
Роздарувала вірші. На потребу.
І ненавмисно піддалась пліткам.
Кричали зорі: «Рими нам не треба, –
Ми в м’яч не граєм. Тільки б ще віршів!
Нам треба віршів, отаких як небо!
Ми хочем думки, хочемо Душі!»
Та не почула їх, глуха ж бо стала
Від тих пліток, що душу обтяли.
І неба кольори немов розтали,
А зорі маски сірі одягли.
