Сонце тане в блакиті небес,
Наче вогняне яблуко,
Впущене в трави
Із рук сивовусого вечора - садівника…
І рожеві хмаринки,
Застигнувши примхливим малюнком
На червоному тлі небокраю,
Обіймають світило шовковим сум'яттям
м'яких покривал.
До землі наближається тінь -
Перші сутінки легко лягають в тишу.
І лише понад заходом,
Наче розжарений вугіль,
Догорає, прощаючись з царством життя,
Променисте диво,
Що неначе говорить до всього живого:
"Прощавайте… До завтра…До завтра…
До нового дня…"
ІУДА
У мене тридцять срібних у кишені
Торохкотять, як висохлі кістки:
Вони до м'яса здерли мою жменю,
І брязкотом проламують мізки.
Вони спалили тіло й хижу душу,
Що ласа до карбованих монет…
Мені кінець, бо я уже не зрушу
Той камінь, що придушує мене.
На серці важко… Мати Берегине!
Чи ти простиш оте, що я вчинив?
Я взяв у тебе Богову дитину
Й до хресного розп'яття присудив!
Я вбив його в поштивості глумливій,
Мов сам змахнув потрісканим мечем…
І поцілунок мій, такий зрадливий,
Ще до цих пір отрутою пече.
Якби я знав, що все воно так буде,
Що його схоплять, начебто вовки!..
Простіть мене, пробачте мені, люди,
Візьміте оті кляті срібляки!
Ви бачите: стою я на колінах -
Простягую вам гроші у руці.
Чому ж мене женете, мов скотину,
З несхованим презирством на лиці?
Розкаююсь! Та Бог мене не чує,
І ви всі поробилися глухі…
Мене на клапті пекло пошматує,
І сатана воздасть за всі гріхи.
Я згину, і молитва не поможе.
Тож краще мені зникнуть, я - піду…
Прошу тебе, пробач же мені, Боже,
Що я на себе руки накладу.
Мотузка є. Схилилася осика.
До неї я печаль свої тягну…
Ось, ось…Іще хвилина невелика -
І я на шиї зашморг затягну…
ЗРАДЖЕНИЙ
Я вже помер…І дух мій безтілесний
Звільнився з пут. Зітха моя душа…
Над тілом друг, брехливий та облесний,
Об одіж тре криваву сталь ножа.
Один удар… Агонія скрутила,
І біль мене шалений пронизав.
Один удар… І я упав безсило,
І слів свого прокляття не сказав.
Завмерли губи: криком захлинувся
Останній подих зранених легень.
Трагедією миттю обернувся
Для мене цей такий звичайний день.
І у очах моїх застигла мертва мука,
Вони скляніють - тане їх тепло…
Неждана смерть, важку піднявши руку,
Поклала свій відбиток на чоло.
Я остигаю…Пальці холодіють…
Чому ж, чому так холодно мені?
Удари серця рідшають і мліють,
Спливає кров'ю рана спині.
За що, скажи, ти вдарив так підступно?-
Я щиро довіряв тобі завжди…
Ти - зрадник. І я вірю, що наступним
Від зради постраждаєш, друже, ти!
Якби назвався ворогом ти сміло
І кинув мені виклик на двобій,-
Я б честь віддав твоїй великій силі,
Правдивості і мужності твоїй.
А вбити друга… скільки ж тут відваги?!
Чи совість не здригнулася твоя?
Запроданцю, нічого, крім зневаги,
До тебе не відчую більше я!
Так, я помер… Уже я не людина,
Вже тільки труп, що вічним сном заснув…
Життя не жаль,- шкодую про єдине, -
Що ти мені не груди проштрикнув.
* * * * *
Перо не те: зносилось, помарніло…
Вже нових рим не можу я знайти.
І мій Пегас схилився десь безсило.
Ну що з тобою, милий мій? Лети!
Невже загасла іскорка поета?
Чи, може, не було її в мені,
І все - лише блискучий хвіст комети,
Що повз мене у вічність пролетів?
А ті вірші, як марево забуте?..
Чи їх писав хтось інший, а не я?
Чи, може, лиш краплинами отрути
Уже душа вкривається моя?..
За що ця кара? Де моє натхнення?
В яких краях згубилося воно?
Я бачу, що нема мені прощення:
Його, мабуть, отримать не дано.
Агонія безжалісно вбиває,
Рве кігтями мої німі слова…
І я, мов грішник, Судний День чекаю,
І гріх мій болем груди розрива.
* * * * * *
Не хочеться співати дифірамби:
Не по мені возносити хвалу.
З якою ж бо я радістю порвав би
Цю, відчаєм налиту, кабалу!
Писати на замовлення? Та де там!..
Я гордість лиш розтринькую свою.
Виходить, я увесь талант поета
Копійчаним товаром віддаю?!
Пишу вірші для того і для того,-
Немов аркан мотузяний плету.
Кому вони потрібні із нічого,
Коли у них читаєш пустоту?
Від них тхне напівмилі гнилизною,
І запах той - отрута для душі.
Як привиди, зависли наді мною
Ті мертві, покалічені вірші.
Немає в них гарячого потоку -
Вони холодні, наче кріоліт:
Приссалися, і смокчуть з мене соки,
Думок моїх спиняючи політ.
Не можу їх віршами називати -
То звук пустий без змісту та ідей…
Не можуть рими, кинуті на грати,
Красою хвилювать серця людей.
Бо хоч вони й прекрасними здаються,
Одягненими в золото й велюр,-
Та всі, мов проститутки, продаються
За декілька зіжмаканих купюр…
І не поет я, бо, як той Іуда,
Натхнення на тортури передав.
Яка ж гидка і вбивча ця огуда,
Котрій себе із болем я піддав!
Я прокляну свій дар, від Бога даний,
І відречусь від нього назавжди,
Якщо мій дух, закутий у кайдани,
Не зможе свою долю зберегти.
* * * * *
Візьми у мене ніжні почуття
І дай мені хоч крихітку надії,
Нехай вона, як іскорка, жевріє,
Мов зірка, в глибині мого життя.
Нехай вона ніколи не змарніє,
Показуючи шлях у майбуття,
Бо серце розлюбити не зуміє,
У долі не попросить вороття…
